Проект «Українці: шлях до себе»

ЗВ’ЯЗАНІ ВІЗОЮ
Виїзні практики українців

І за голими цифрами можна чудово сховатися.
Леонід Сухоруков

Лише 9% громадян України протягом останніх 10 років хоча б раз відвідали країни Західної Європи чи Північної Америки. Проте, цього виявилось цілком достатньо для консервативної Європи, аби відмовитись від бажання побачити решту українців.

Як свідчить статистика, в минулому році близько 15,5 млн. громадян України виїжджали за кордон. Звісно, кілька «десятків» осіб перетнули кордон нелегально і не потрапили до статистичної звітності. Ще більше наших громадян із великим задоволенням виїхали б за межі Неньки, якби не отримали відмови у видачі візи у різноманітних посольствах.

Втім, ці цифри не дають нам уявлення про те, з якими почуттями українці перетинали кордон власної держави; як почувались у відносно заможній Європі; й зрештою – чому повернулись (!). Саме ці питання стали темою дослідження, результати якого ми презентуємо.

Проект «Українці: шлях до себе» ініційовано PR-бюро «Дієслово» з метою привернення уваги до проблем самоідентифікації українського народу; пошуку національної ідеї; збереження і відновлення старих та створення нових традицій. Дослідження «Українці та візовий режим: реальна життєпрактика» було проведено Бюро Маркетингових Технологій спільно з PR-бюро «Дієслово». Опитування проводилось серед дорослого населення в 130 населених пунктах в усіх регіонах України. Всього було опитано 3159 респондентів, що репрезентують доросле населення України за основними соціально-демографічними ознаками (стать, вік, тип населеного пункту і регіон проживання).

Вікно до Європи: наполовину зачинене чи наполовину відчинене?

Самолет летел, колеса терлися. Вы не ждали нас, а мы приперлися.
З російського фольклору

Дивно, але думка щодо відкритості/закритості Європи для українців поділилась майже навпіл – по 41% опитаних. Причому, незалежно від того, чи виїжджали вони за кордон протягом останніх десяти років.

Показово, що кожен четвертий з тих, хто у Європі побував, стверджує, що вона є закритою для українців. Погодьтеся, такий результат яскраво ілюструє особливості загадкової української душі: з одного боку, «Європа для всіх нас закрита, але я там був», а з іншого – «мене там не чекали, але я прорвався!».

Власне, чому ж нас не чекають в Європі? «Багаті країни вимушені дистанціюватись від бідної України» – ця думка лунала чи не найчастіше в різних формулюваннях. Отже, комплекс меншовартості в наших співгромадянах цілком уживається з намаганням продемонструвати його світові. Крім того, українці нарікають на завищену вартість віз, а також виснажливу та складну процедуру їх отримання.

Водночас, серед тих, хто називають себе патріотами України, переважають думки про відкритість Європи для українців. Звісно, дуже важко пишатися своєю країною і водночас – визнавати, що її громадян не хочуть бачити в усьому цивілізованому світі…

Дискримінація українців за кордоном: хто винен?

Завжди терновий вінець
Буде краще, ніж царська корона.
Леся Українка

Поїздка за кордон починається задовго до перетину меж держави, а саме – в момент відвідання посольства омріяної європейської країни.  Нагадаємо, що територія посольства чи консульства є власне вже  територію іноземної держави, і ставлення до небажаних відвідувачів там відповідне.

Кожен двадцятий громадянин України має досвід спілкування з посольствами європейських держав, а отже – чудово знає, що намагання створити якомога більше перепон для українців в посольствах нерідко перетинає межу здорового глузду.

Втім, європейці не зважають ані на нашу думку, ані на загальнолюдські права, встановлені міжнародним правом. Дискримінацію українці відчувають ще задовго до того, як починають спілкування з працівниками посольств – варто лише поглянути на черги біля іноземних представництв…

Жертвою штучно створюваних перепон став кожен п’ятий – саме стільки українців серед тих, хто звертався до посольств, отримували відмову у видачі візи. Абсолютними лідерами за кількістю звернень і, відповідно, кількістю відмов, стали посольства Німеччини та Польщі.

Отже, на тлі цих даних абсолютно логічним виглядає твердження, яке підтримує майже половина дорослого населення України: проблема дискримінації українців за кордоном насправді існує.

Примітно також, що українці звинувачують у виникненні цієї проблеми самих себе. Більшість опитаних погодилась: українці самі винні, що за кордоном нас сприймають як людей «третього ґатунку», які своїм рівнем культури, бідністю та нездатністю жити за законом, становлять загрозу «благополучній» частині Європи.

«Ніхто не любить бідних та злиденних», – сказав один із учасників опитування. Не намагаючись спростувати це твердження, зазначимо, що доки ми будемо позиціонувати себе як «молодші брати» європейців, ставлення до українців буде відповідним.

Наша відповідь Чемберлену

«Камо грядеші?». Та не панікуйте, ми нікуди не йдемо. Чекаємо манни небесної.
Володимир Яворівський

Загалом результати опитування засвідчили, що негативне ставлення європейців до громадян України зумовлене проблемами, пов’язаними з невисоким міжнародним авторитетом української держави.

Саме тому наші співгромадяни запропонували такі заходи для поліпшення ситуації:

• працювати над розбудовою  власної держави, навести лад всередині країни;
• навчитися поважати себе та покращувати імідж України за кордоном;
• нарощувати економічний потенціал та підвищувати культурно-освітній рівень громадян України.

Значна частина українців «вимагає крові»: близько двох третин опитаних підтримують ідею запровадити плату за отримання українських віз. Близько половини вважають, що слід скасувати безвізовий режим при відвідуванні України громадянами європейських держав.

Радикальних рецептів на кшталт «відновити ядерний потенціал України» також лунало чимало, однак загальна тенденція є досить сталою. Українці усвідомлюють, що наш імідж за кордоном багато в чому залежить від нас самих. Однак, оскільки зараз пересічні громадяни не можуть дозволити собі відвідувати Європу так часто, як їм би того хотілося, тягар вирішення усіх спірних питань лежить на владних структурах. А от чи є в них розуміння того, в якому напрямі слід рухатися – питання риторичне…

Епілог, він же – застереження

«Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція»
Леся Українка

Ознайомитись з онлайн-версією звіту